10 квітня 2014

Відважна квітка

На луці в міському парку під теплими весняними променями сонця серед шовковистої трави виросли сильні, зубчасті листочки кульбаби звичайної.
Кульбаба звичайна є доволі вразливою рослиною й, мабуть, воліла б, щоб до неї зверталися, викорис­товуючи її офіційну назву: "Куль­баба лікарська". Але цій такій звичайній рослині люди дали найдивовижніші назви: летючки, пустодуй, солдатики, дикий молочай, вовчий зуб.
Щойно ці рослини з ніжними листочками з'явля­ються на луці, як одразу ж притягують до себе всіх, хто хоче поласувати на вечерю смачним салатом. Але коріння кульбаби міцне й має невичерпну життєдай­ну силу, тож одразу випускає нове зубчасте листя, яке невдовзі стає надзвичайно густим.
У найдальшому, прихованому від людського ока закутку галявини чудова кульбаба пишалася прекрас­ною – жовтою невинною золотистою, наче травневий світанок, – квіткою.
Через деякий час цвіт перетворив­ся на летючки: легеньку білу кулю, оздоблену пуховим мереживом, прикріпленим до маленького насін­ня, що містилося в її осерді. 


Скільки ж здогадів роїлося в маленьких насінинах! Скільки мрій колисав вечірній вітерець, коли перші несміливі цвіркуни починали виводити свою сере­наду!
"Це, мабуть, чудово: полетіти у світ", – сказала одна насінина.
"Думаю, що літати ми муситимемо ", – стурбовано відповіла інша.
"Якщо я впіймаю сприятливу повітряну течію, –хвалилася інша, -–то долечу аж до тих гір".
"Сподіваймося, що дощу не буде".
"І що нам вдасться приземлитися на добрий ґрунт".
"Хочу стати найбільшою й найгарнішою кульба­бою за всю історію і опинитися на сторінках шкіль­ного підручника", – мріяла найбільша насінина.

                                       Серенада цвіркуна

Настав великий день. Одного ранку маленькі насі­нини раптово прокинулися. Хмари швидко бігли не­бом, і висока трава шуміла сильніше, ніж звичайно. "Щось" висіло в повітрі, немовби мало здійснитися якесь давнє й дуже очікуване пророцтво.
"Віє вітер!" – вигукнула одна насінина.
"Вітер, вітер!" – крикнули всі разом.
Білу пухнасту кульку кульбаби підхопили сильні, невидимі пальці вітру й сильно потрусили. Найвищі насінини, причеплені до своїх маленьких парашутів, полетіли разом із подувом вітру.
"До побачення, сестри!"
"Бажаємо щасливої подорожі!"
Невдовзі кулька втратила всі свої пір'їнки: одна за одною насінини розлетілися в незнані краї. Коли настав вечір і призахідне сонце позолотило небо, на кульбабі залишилася лише одна насінина, найменша з усіх, така легенька, що вітер не зміг її ві­дірвати.

Перший цвіркун, який прилетів, щоб розпочати свій концерт, вибухнув сміхом.
"Агов, що ти робиш там зовсім сама? Чому не ско­ристалася сприятливим вітром?"
Насінина аж зашарілася від такого приниження, однак гордо ворухнула своїм парашутиком і сказала: "Завтра буде новий день. Окрім того, не забувай, що я – насінина. Все майбуття міститься в мені, ось по­бачиш!"
Цвіркун мав добре серце й, зворушений гордістю маленької насінини, заспівав одну з найгарніших се­ренад – ту, яка починається словами:
"Бажаю тобі росяної трави, сонця й неба з ясними зірками, а надвечір подиху вітру легкого і дощу час від часу теплого".

Маленька насінина заснула, вірячи в щасливе май­бутнє й думаючи про своїх сестер, які відлетіли на крилах вітру. Наступного ранку вітерець відірвав її й забрав із собою.
"Ура!" – вигукнула щаслива насінина.
Цвіркун із заспаними очима лиш устиг їй сказати: "Бажаю тобі багато щастя, маленька насінино!"
Подорож була недовгою.
Вітерець дув не дуже силь­но, й насінина приземлилася на даху в щілині між черепицею, під підвіконням на мансарді. Потім вона перекотилася зі свого місця трохи вбік, на пригорщу землі, яку приніс сюди вітер і дощ, – на жалюгідну, порівняно з чудовою землею луки, жменьку ґрунту.
"Зате вся вона моя!" – розрадила себе відважна на­сінина. Не розмірковуючи довго, вона ретельно зарилася в землю й почала працювати над своїм корінням. За роботою насінина не помітила, як у маленькому ві­конці з'явилося бліденьке личко.

                               Маленька Ґрізельда

У мансарді жила дівчинка на ім'я Ґрізельда. Вона віддавна страждала від таємничої хвороби, яка по­збавляла її бажання жити й висушувала її тіло так, що воно стало майже прозорим.
ЇЇ матуся, вдова, важко працювала цілий день, але заробляла небагато. Одного дня жінка, приготувавши всі свої заощадження, запросила до доньки славетного лікаря. Той, уважно оглянувши дівчинку, порекомен­дував їй лише добре харчуватися й трохи розважати­ся. А також порадив матері пересунути доньчине ліж­ко ближче до вікна, щоб дівчинка могла дивитися на квіти. І поїхав собі, навіть не взявши грошей, бо був доброю й благородною людиною.

З того часу Ґрізельда почувалася щасливою, адже тепер вона могла завжди дивитися на небо, хмари, зірки. Та найбільше захоплення в неї викликав пучок зубчастих листочків зеленого кольору, які росли між черепицею під її підвіконням. Відтоді та пригорща землі стала для дівчинки садом, а кульбаба – її рос­линкою. Щоранку Ґрізельда перевіряла, яких успі­хів досягла невтомна рослинка, як її коріння ставало все довшим і довшим, бо квітка невпинно шукала по­живи.
Листя набуло темно-зеленого кольору, а потім – на радість Ґрізельди, яка навіть заплескала в долоні, – з'явилася чудова жовта квітка.

Невдовзі в дівчинки знову, якось майже непомітно, з'явився апетит. Лікар надсилав їй кошики, повні ласощів. Матуся більше не мусила докладати зусиль, щоб нагодувати доньку. Щоки дівчинки стали рум'я­ними. Щоранку її перший погляд був призначений відважній квітці на даху, яка щодня брала в сонця тро­хи золота.

                                            "То був не я!"

Одного вечора лікар, що прийшов відвідати дів­чинку, дуже здивувався, почувши, як вона співає. Ма­ти й донька подякували йому за всі подарунки й за люб'язність, з якою він до них ставився. Ґрізельда по­казала йому свою найліпшу подругу – квітку на даху, свою маленьку рослинку, яку останнім часом почали відвідувати метелики, бджоли й сонечка.
Прощаючись, лікар сказав, що Ґрізельда добре по­чувається й уже одужала. Мати зі сльозами на очах сильно потиснула йому руку й знову почала дяку­вати.
"Це не моя заслуга, – промовив лікар, – а тієї ма­ленької квітки, відважної і впертої, яка будь-що праг­нула вижити. Бона показала Ґрізельді приклад хо­робрості, сили й бажання до життя".
Невдовзі дівчинка повністю відновила сили й одно­го дня зібралася йти до школи. Перед виходом із дому вона відчинила вікно, якомога більше перехилилася назовні й ніжно поцілувала жовту квіточку.
Рослини відчувають любов і доброту людей. Поці­лунок дівчинки став для маленької й відважної куль­баби найпрекраснішою подією в її житті. Дізнавшись про це, цвіркун присвятив цій історії найніжнішу серенаду з усіх, які коли-небудь створив...

Немає коментарів:

Дописати коментар