02 червня 2014

Поетична 5-хвилинка з В. Симоненком

  • Дорога до школи була для нього мукою... - через багато років у новелі "Дума про діда" Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: "...я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!.." 
  • У 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Т. Шевченка. 
  • Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали. Звичайно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед невинно убієнними.
  • Літо 1962 р.: на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення, побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці раптом ніби показилися - вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції і жорстоко побили. У зв'язку з тим, що влада всiляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.
  • Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року: "Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" й "Вітчизни"..."

БЕЗСМЕРТНІ ПРЕДКИ 

Раби будували замки й храми,
Сіяли й жали — раби.
Труд їх стоїть над віками —
Свідок життя й боротьби.

Із кожного купола й брами
Крізь роки темряви й злоби
Вони промовляють словами
До нас, до моєї доби:

«Люті кати поглумились над нами,
Скільки лягло нас у чорні гроби,
Та перемога — дивіться! — за нами:
Смерть — не кінець боротьби.

Ті, що життя прогуляли без діла,
Що у народній купались крові,
В землю лягли і безслідно зотліли —
Ми ж і понині живі!»

Чую ваш голос простий і ласкавий,
Предки безсмертні мої:
Праця людини — окраса і слава,
Праця людини — безсмертя її! 
23.10.1955 


Моя мова
Все в тобі з'єдналося, злилося — 
Як і поміститися в одній! — 
Шепіт зачарований колосся, 
Поклик із катами на двобій. 

Ти даєш поету дужі крила, 
Що підносять правду в вишину, 
Вченому ти лагідно відкрила 
Мудрості людської глибину. 

І тобі рости й не в'януть зроду, 
Квітувать в поемах і віршах, 
Бо в тобі — великого народу 
Ніжна і замріяна душа. 

Живий голос Василя Симоненка:



ПОЕТ 
Я жив не раз, хоч не в одній оправі, 
Вмирав не раз і знову воскресав, 
Серцями людськими, мов каменем, кресав, 
Втопивши біль у віковій заграві: 

Тоді як ви плелися невеселі, 
Опутані кайданами, в катівні, — 
Мартинові під ваші сни наївні 
Мені стріляли в груди на дуелі. 

Я не вмирав. На прив'язі міцному 
Мене, мов пса, покірні холуї 
Тримали в закутку холодному, тісному, 
Закинувши в віддалені краї. 

Та, не піддавшись зарібку легкому, 
Я не прислужував ніколи і нікому. 

3.II.1956 

Немає коментарів:

Дописати коментар