М. Вінграновський
ДВАДЦЯТИЙ ПРЕЛЮД
Привіт тобі, ріко моєї долі!..Ні, я себе не можу уявить
Без тебе, Дніпре, як і без тополі,
Що в серці моїм змалку тополить
І навіть в цю запівнічну годину,
Коли б, здавалося, переді мною світ,
Переді мною всесвіт і політ
Думок і почуттів у верховину, -
Я раптом надивляю Україну...
Хвилину тому був я чародій,
Титан, володар, Бог тисячосилий!
Віки гортав я, плакав і радів,
Вмирав, народжувавсь і знов ставав я сивий,
Був простором мій лагідний папір,
Де я писав народам і рухав
Сонця, і Землю, і колони зір,
І час був мірою мого людського духу.
Як раптом вибухнуло серце!.. І на нім
Дніпрові хвилі всесвіт застелили,
І я позбувся мужності і сили -
Стою хлопчиськом в мареві яснім...
Шляхи і степ... вітри і вітряки...
Озимина, шипшина і тополі...
І спокій повнить груди і думки...
Мовчи, любов! Мовчіть, буремні долі!
Мій світ стоїть мені уперше знов!
І тихну я, і світ у тиші плаче...
Ми з ним удвох... ніхто нас не побаче,
Ніхто не захвилює нашу кров.
Прощай, любов, і зненависть, і горе!
Прощайте, думи! Щастя і жалі!
Мене до себе первозданно горне
Дніпрородженний світ мій на землі,
І хата моя біла, і криниця,
І ніжний борщ з картоплею на дні...
Прийдіть мені! Вернітеся мені!
Благословіть мене і посміхніться!
Благословіть!.. Обов'язком і правом
Я змушений свій зір перевести:
Переді мною смерті і заграви,
Концтабори, прокляття і хрести:
Зруйновані народи і стремління,
Поранені бажання і думки,
Запродані хвилинами віки
Злились в хорали миру і цвітіння!
Застугоніли армії галопи,
І їх натхненники, вчуваючи кінець,
Серця перекопали на окопи
І захищаються з покопаних сердець!..
Не сплять всі партії, всі уряди не сплять,
Не спить трава і пам'ятники теплі,
Не сплять доріг зелено-сиві петлі,
І час не спить, щоб вирок підписать!..
1959
****************************************
Згорають очі слів, згорають слів повіки.
Та є слова, що рвуть байдужий рот.
Це наше слово. Жить йому повіки.
Народ всевічний. Слово - наш народ.
*********************************************************
Зупинилась тиша тиха і незбудна,
Зупинився в небі вечоровий дим.
Не спинись лиш ти, любове моя трудна,
Трудним світом білим падай, але йди.
Йди, моя любове, заки сил і змоги
Незрадливим словом, що б там не було,
По шляху надії під мечем тривоги
Трудним серцем світу, серцем і чолом.
Є ще в світі душі і печальні очі,
В спраглому чеканні виглядають нас,
Проглядають ранки, проглядають ночі,
В голоді і холоді проглядають час.
Йди ж, моя любове, доки твоя воля,
Коли навіть пройдеш і саму себе...
Зупинилась тиша й тихий вітер з поля,
Голубі пожежі голубих небес.
1965
**********************************************************
Ластівко біля вікна,
Ластівко нашої хати,
Що тобі, ластонько, дати:
Меду, борщу чи пшона?
Ластонько, літа кінець,
Діток твоїх би до хати,
Я научу їх писати:
Небо, Дніпро, горобець...
Ластонько, де не літайсь -
Мало налітатись вволю:
Ще народись та удайсь
В небо, Вітчизну і волю.
Так воно в світі і є,
Так воно є, щоб літати...
Горечко рідне моє,
Ластівко нашої хати.
1965
**********************************************************
Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро –
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро;
І стану сам біля колиски
Твого буття, що ти – це ти,
І твого слова кращі зблиски
Пошлю у Всесвіту світи.
Бо Всесвіт – не поле, і люд – не глядач.
І час – не ворота футбольних моментів,
І куля земна – не футбольний м'яч
В ногах генералів і президентів!
1960
**********************************************************
Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,
Маленька донечка без імені іще.
Вона тече в городі в нас під кленом,
І наша хата пахне їй борщем.
Цвіте над нею небо здоровенно
Солодкими хмаринами з дощем.
Ця річечка тече для клена і для мене,
Її й тоді я бачу, коли сплю.
Я річечку оцю в городі в нас під кленом
Як тата й маму і як мед люблю.
1970
**********************************************************
У ластівки – ластовенятко.
В шовковиці – шовковенятко.
В гаю у стежки – стеженятко.
У хмари в небі – хмаренятко.
В зорі над садом – зоренятко:
Вже народилися.
Лиш зажурилися
Старезна скеля над урвищем
Та дуба всохле стовбурище.
1968
**********************************************************
Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.
Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.
У полі спить зоря під колоском
І сонно слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.
То кажани. То кажаниний ряд
Заплутався у сонному волоссі ночі...
Ходімте в сад. Я покажу вам сад.
Його сумління покажу вам очі.
1964
Немає коментарів:
Дописати коментар