22 листопада 2014

Свічка в моєму вікні

Завжди роботящі руки були
Жінок-українок… побілена хата,
Хрещаті й мережані ще рушники,
Садку і городу врожай багатий…
І мальв із трояндами мова тиха,
Коли йшла селом череда,
Жили… і ніщо не віяло лиха,
Хто знав, що села торкнеться біда.
Був глечик завжди молока теплий,

повний,
Цілющий ще сонячний мед
І хліб на столі, з печі вийнятий щойно,
Від цього ніхто б не помер.
А доля, як пісня, глибока, тужлива,
Як берег далекого краю ріки,
Земля зігрівала, щедро ростила…
чому ж бо були голодні роки?
Чи час був, можливо, неврожаю
Слід шрамом на серці проліг,
Торкнулося горе рідного краю,
Торкнулося рідних моїх.
Замучені очі на все споглядали
І жити кожен хотів,
Їх висівки, кінський щавель рятували
І юшка із зловлених ховрахів.
Не пусто на цвинтарі, де правду діти,
Валив із ніг голоду мор.
Маленькі гробки – заховані діти…
Це часу біль, злочин, ганебний торг.
Шумить і голосить отам яворина,
Розбитих душ – зажурливий стогін,
А ще проросла колюча шипшина,
Де вічності сон поклонився у ноги.
В народу є пам’ять, вона непогасна,
Як зірка в туманному тлі…
Коротка дорога та світла і ясна,
Як крихітна свічка в моєму вікні.

© Людмила Яцура
**************************************

Миготіла свіча…

Миготіла свіча на моєму вікні,
Листопадовий вечір в журбі опустився.
Душі вмерлих людей щось казали мені,
Спокій мирних осель темнотою налився.
Чув я з тихих кутків, як доносились ледь
Із тривог материнських пісні колискові, –
Чатувала ворожо непрохана смерть,
Покладавши на крила болючі окови.
І знущався над ними зловіщий режим,
Поглинаючи все у жорстокому році.
Ніби грали для них темним смутком важким
Журні твори свої вічні Верді та Моцарт.
А поля сиротіли, як звістка німа,
Над селянським життям проліта порожнеча.
В чорній хустці постала скорбота сама
І поклала хрести на знесилені плечі.
Ви у хату мою крізь роки увійдіть,
Поговоримо тихо при свічці вечірній.
Пам’ятаю усіх із часів лихоліть
І складаю молитву безсмертну та вірну.
Знов свіча миготить на моєму вікні,
Знов на серце ляга незагоєна рана –
То покривджені душі явились мені
І мовчанням пішли у самотні тумани.
© Юрій Тітов



Немає коментарів:

Дописати коментар