25 листопада 2014

До дня народження І. Нечуя-Левицького

Він народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві на Черкащині в родині потомственого священика. Батько був суворий і темпераментний, проповідник і просвітитель, шанував козаччину й Шевченка. Мати неписьменна, але чутливої душі: не могла дослухати до кінця житія якогось святого й плакала, а малий Іван услід за нею. От тому син боявся батька та дуже любив матінку. Коли Івасеві йшов 13-й рік, мати померла: вона двічі народжувала двійнят і це підірвало її здоров’я.
Іван Левицький закінчив київську духовну академію і
заручився з Надійкою Сольською, сестрою однокласника. Але її рід мав графську корону, тому до вінчання не дійшло. Так і прожив однолюб самітником.
Кілька років Левицький викладав у дівочих гімназіях Речі Посполитої російську. І хоч Іван був непоганим вчителем, його вразливу душу краяла думка, що мимоволі став русифікатором краю. І він попросився на інше місце служби. Його не пускали, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар’єрі — наполіг і переїхав до Кишинева. І хоч вода Кишинева шкодила його здоров’ю, від неї в животі голосно бурчало, від води він нажив виразку шлунку. Там і служив до пенсії без жодної відпустки. Скромний чиновник дослужився до статського радника (генерала), отримав спадкове дворянство; мав ордени св. Анни ІІ та ІІІ ступеня, св. Станіслава ІІ ступеня,
Вільний від служби час Іван Семенович віддавав Музі: написав понад 50 творів, нагадуючи світові, що українська література ще існує.
У відставці великий самітник жив у Києві. Оселився у флігелі на вул. Новолізаветинській (тепер Пушкінська, 19), мав садок, невеликий ставок і пасіку. Нечуй-Левицький жив за своїми законами, багато у чому нагадуючи Канта:
  •  був надзвичайно пунктуальним: за його розпорядком можна було звіряти годинники; 
  • щодня, у визначений час, гуляв одним і тим же маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому;
  •  не виходив із дому без парасольки;
  •  спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов;
  • суперечок не любив: хворів по два тижні, коли доводилося з кимось посваритися; 
  •  журнали складав, щоб прочитати увесь комплект наприкінці року, і потім переказувати всім старі новини з тих журналів;
  •  кожного дня його служниця Марія через все місто з Оболоні приносила молоко і вилікувала хазяїна;
  •  спиртного не вживав зовсім;
  • не заводив котів, сам полював на мишей, майстерно розставляючи мишоловки.
До кінця життя І. Нечуй-Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Крім прози, Іван Нечуй-Левицький приклав руку до перекладу Біблії. Василь Тарнавський оплатив цю роботу, редактором був Іван Пулюй. Книгу повністю переклав Пантелеймон Куліш, але після його смерті чверть рукопису загинула. Нечуй-Левицький закінчив роботу, пишучи кулішівкою.
У 1917 р. Іван Нечуй-Левицький лежав у Софійській лікарні, у так званому «шпиталі для самотніх людей», потім був притулок для шляхетних самотніх людей на Дегтярівці, де й помер без догляду 1918 року. 
Поховано письменника на Байковому кладовищі.

© Г. Черкаська

Немає коментарів:

Дописати коментар