05 грудня 2014

До дня народження: Олександр Олесь

* * *
О принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію…
Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою,
До уст спрагнілих притулю,
Торкнусь душею вогняною.
5 грудня 1878 року народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба).
Його називали «українським Гейне» і «українським Надсоном». Понад вісімдесят композиторів – українських, російських, чеських, французьких – на його вірші писали музику. Його успіх перед
Першою світовою війною, та й згодом, після буремних подій революції і громадянської війни, коли чимало українців роз’їхалося по світах, був колосальним. Його рідний син Олег Ольжич називав батька «поетом гімназистів і телефоністок». Сам Олександр Олесь жодним чином не претендував на звання «високочолого пророка» чи «володаря дум». Його цілком влаштовувала любов гімназистів і телефоністок. «Популярність, - писав Олесь у листі до Євгена Чикаленка, - се зайва річ і не потрібна. Роздути все можна, але роздуте завжди лопається»…
У 1917-1919 Олександр Іванович палко підтримав становлення незалежности України, публічно декларуючи відданість ідеалам Української Народної Республіки. Поезії й фейлетони Олеся публікувалися на сторінках преси Державного Центру УНР. Після большевицького жовтневого перевороту (за його визначенням) Олесь опинився на еміграції (1919). Йому судилися емiграцiйнi злигоднi, болiсна ностальгiя за рiдним краєм, гірка втрата улюбленого сина Олега Ольжича…
Обидва – непересічні особистості, доктори наук (О. Олесь навіть двічі – як дипломований ветеринар та як почесний доктор філософії Українського вільного університету). Обидва спростували своїм життям відомий вислів про те, що під час війни музи мовчать. Для них війна була умовою існування творчості.
Все мені ти снишся, мій маленький сину,
Що з тобою полем, степом ідемо,
Що б’ємось за нашу бідну Україну,
Розриваєм пута, вікове ярмо.
Їхнє спілкування переважно відбувалось у листах, у поезіях. Вони бачилися не дуже часто. Олександр Олесь писав синові колискові (загалом збереглося понад 150 творів). Олег Ольжич (у дитячих листах підписувався – БОБ чи БО) відповідав „рідному, далекому” батькові (якого звав то БА, то БУБОЮ, то просто БУ), занотовуючи всі свої відчуття безпосередньо, наприклад, подібним чином: „Хочеться якомога швидше побачитись з тобою. Бачив жайворонків і трясогузок на болоті”.
„Не кидай писати! З тебе вийдуть люди”, – писав О. Олесь вже п’ятнадцятирічному синові, вочевидь, пригадуючи власний життєвий шлях.
„Не рак, не риба – Олесь Кандиба!” - так відповів Олександр Олесь при зустрічі з емігранткою Наталеною Королевою на її запитання про поетичне натхнення. Дійсно, життя в еміграції не сприяло тому, щоб вважати поетичну долю видатною, здебільшого тому, що інтелігенція тут повсякчас знаходилася в ідеологічно та психологічно непевному становищі. Сам О. Олесь характеризував свої відчуття так: „На гноїщах Європи ми як черви в’ємось… ” Не дивно, що автори більшости спогадів про Олеся у Празі змальовували його як постійного відвідувача винарні „У ведмедиків” та інших кав’ярень, де він писав вірші, спілкувався та, як це не банально, пив – зазвичай пиво. Ще одна емігрантка Н. Суровцева писала про це: „Пили. Як пила загалом майже вся еміграція, коли і доки мала трохи „крейцарів” у кишені”. Із 1923 року Олесь не покидав меж Чехословаччини. А його син натомість ніколи довго не затримувався на одному місці, цьому сприяла й активна співпраця з Гарвардським університетом, і чисельні наукові експедиції.
Обидва були завжди принципові, навіть у схожих питаннях. Батько писав про совєтських трубадурів („І ти продався їм, Тичино!”), син укладав антологію „Духовні каліки” про українських поетів, що стали на службу окупантові.
Обидва були щасливі в родинному колі. О. Олесь ще раз устиг пережити радість батьківства: в 1943 р. у нього народився син Олександр від співачки Марії Фабіанової. Однак О. Ольжичу свого сина не судилося побачити – той з’явився на світ наприкінці липня 1944, вже після смерті батька.
У своєму останньому інтерв’ю О. Олесь висловив одне заповітне бажання: „Хотів би весною поїхати на улюблену Сазаву. І ще раз спробувати-таки піймати коропа або лина…” На цій річці він і дізнався про розстріл сина в німецькому концтаборі Саксенгаузен. У задушливому потязі, повертаючись додому з невдалої риболовлі, О. Олесь знепритомнів і через декілька днів помер… Лінії життя батька й сина обірвалися із різних причин, але в одне і теж літо, літо 1944-го…
Вони ще раз зустрілись - під однією обкладинкою: 1948 року, саме тоді, коли померла Віра Антонівна Свадковська: для одного – дружина, для іншого – мати. Це була книга про полковника Коновальця. Син описав життя свого побратима по зброї - Євген Коновалець заснував Провід українських націоналістів, який потім очолив Олег Ольжич, - батько натомість оспівав подвиг життя полковника в поемі „Терновий вінок”.
Олександр Кандиба підписувався як В. Валентин, Іван Веселий, Клим Середа, Яків Чорноморець, а вже хворий, свої останні листи закінчував іронічно – „Ваш Кашель”. Олег Кандиба користувався великою кількістю псевдонімів та криптонімів – О. Лелека (так його називали батьки), М. Запоточний, Д. Кардаш, К. Констянтин, О. К., О. К-ба, А. Б., М. П. і т.д.

Немає коментарів:

Дописати коментар