Поетична 5-хвилинка з В. Стусом

Мені  зоря  сіяла  нині  вранці,
устромлена  в  вікно.  І  благодать  -
така  ясна  лягла  мені  на  душу
сумиренну,  що  я  збагнув  нарешті:
ота  зоря  -  то  тільки  скалок  болю,
що  вічністю  протятий,  мов  огнем.
Ота  зоря  -  вістунка  твого  шляху,
хреста  і  долі,  ніби  вічна  мати,
вивищена  до  неба  (од  землі
на  відстань  справедливості),  прощає

тобі  хвилину  розпачу,  дає
наснагу  віри,  що  далекий  всесвіт
почув  твій  тьмяний  клич,  але  ознався
прихованим  бажанням  співчуття
та  іскрою  високох  незгоди:
бо  жити  -  то  не  є  долання  меж,
а  навикання  і  само собою-
наповнення.  Лиш  мати  -  вміє  жити,
аби  світитися,  немов  зоря. 

****************************

За літописом Самовидця

Украдене  сонце  зизить  схарапудженим  оком,
мов  кінь  навіжений,  що  чує  під  серцем  ножа.
За  хмарою  хмари.  За  димом  пожарищ  -  високо
зоріє  на  пустку  усмерть  сполотніле  божа.
Стенаються  в  ґерці  скажені  сини  України,
той  з  ордами  ходить,  а  той  накликає  Москву,
заллялися  кров'ю  всі  очі  пророчі.  З  руїни
вже  мати  не  встане  -  розкинула  руки  в  рову.
Найшли,  налетіли,  зом'яли,  спалили,
побрали  з  собою  весь  тонкоголосий  ясир.
Бодай  ви  пропали,  синочки,  бодай  ви  пропали,
бо  так  не  карав  нас  і  лях-бусурмен-бузувір.
І  Тясмину  тісно  од  трупу  козацького  й  крови,
і  Буг  почорнілий  загачено  тілом  людським,
бодай  ви  пропали,  синочки,  були  б  ви  здорові
у  пеклі  запеклім,  у  райському  раї  страшнім.
Паси  з  вас  наріжуть,  натягнуть  на  гузна  вам  палі
і  крови  наточать  -  упийтесь  кривавим  вином.
А  де  ж  Україна?  Все  далі,  все  далі,  все  далі.
Наш  дуб  предковічний  убрався  сухим  порохном.
Украдене  сонце  зизить  схарапудженим  оком,
мов  кінь  навіжений,  що  чує  під  серцем  метал.
Куріє  руїна,  кривавим  збігає  потоком,
а  сонце  татарське  стожальне  разить  наповал.

****************** 

Як  добре  те,  що  смерті  не  боюсь  я
і  не  питаю,  чи  тяжкий  мій  хрест.
Що  вам,  богове,  низько  не  клонюся
в  передчутті  недовідомих  верств.
Що  жив-любив  і  не  набрався  скверни,
ненависті,  прокльону,  каяття.
Народе  мій,  до  тебе  я  ще  верну,
і  в  смерті  обернуся  до  життя
своїм  стражденним  і  незлим  обличчям,
як  син,  тобі  доземно  поклонюсь
і  чесно  гляну  в  чесні  твої  вічі,
і  чесними  сльозами  обіллюсь.
Так  хочеться  пожити  хоч  годинку,
коли  моя  розів'ється  біда.
Хай  прийдуть  в  гості  Леся  Українка,
Франко,  Шевченко  і  Сковорода.
Та  вже!  Мовчи!  Заблуканий  у  пущі,
уже  не  ремствуй,  позирай  у  глиб,
у  суще,  що  розпукнеться  в  грядуще
і  ружею  заквітне  коло  шиб.

*********************

Сто  років  як  сконала  Січ.
Сибір.  І  соловецькі  келії.
І  глупа  облягає  ніч
пекельний  край  і  крик  пекельний.

Сто  років  мучених  надій,
і  сподівань,  і  вір,  і  крові
синів,  що  за  любов  тавровані,
сто  серць,  як  сто  палахкотінь.

Та  виростають  з  личаків,
із  шаровар,  з  курної  хати
раби  зростають  до  синів
своєї  України-матері.

Ти  вже  не  згинеш,  ти  двожилава,
земля,  рабована  віками,
і  не  скарать  тебе  душителям
сибірами  і  соловками.

Ти  ще  виболюєшся  болем,
ти  ще  роздерта  на  шматки,
та  вже,  крута  і  непокірна,
ти  випросталася  для  волі,

ти  гнівом  виросла.  Тепер
не  матимеш  од  нього  спокою,
йому  ж  рости  й  рости,  допоки
не  упадуть  тюремні  двері.

І  радісним  буремним  громом
спадають  з  неба  блискавиці,
Тарасові  провісні  птиці  —
слова  шугають  над  Дніпром.  

*************************

Терпи,  терпи  -  терпець  тебе  шліфує,
сталить  твій  дух  -  тож  і  терпи,  терпи.
Ніхто  тебе  з  недолі  не  врятує,
ніхто  не  зіб'є  з  власної  тропи.
На  тій  і  стій,  і  стій  -  допоки  скону,
допоки  світу  й  сонця  -  стій  і  стій.
Хай  шлях  -  до  раю,  пекла  чи  полону  -
усе  пройди  і  винести  зумій.
Торуй  свій  шлях  -  той,  що  твоїм  назвався,
той,  що  обрав  тебе  навіки-вік.
До  нього  змалку  ти  заповідався
до  нього  сам  Господь  тебе  прирік.