03 лютого 2015

Поетична 5-хвилинка з В. Самійленком

«Начитавшись у 5-6 класі гімназії українських книжок, я почув серцем, що те все рідне, моє, прийшов до того висновку, що моя мова – українська, а не російська, та й почав свідомо писати українською мовою».
Самійленко вільно читав і перекладав без словника з грецької, іспанської, італійської, латини, польської, французької, тому зайнявся літературою. Він переклав «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, п'єси
Мольєра, Б. Трістана, Бомарше, А. Франса, вірші Беранже, Байрона, твори О. Пушкіна і В. Жуковського, І. Нікітіна і М. Гоголя.
Кілька років працював Самійленко у Чернігові, де зійшовся з Леонідом Глібовим. Глібов видавав дитячий журнал «Дзвінок», для якого Самійленко написав «Вечірню пісню». Покладена на музику Кирилом Стеценком, вона стала відомою вам із телепрограми «Вечірня казка».
Здавалося, все добре: Сивенький одружився, знайшлося йому дві донечки, а він мріяв про сина. І син народився, аза ним другий! Донечки учаться в гімназії, дружина бавить синів, але один за одним згасли хлопчики. Горе, купа боргів обсіли поета.
Від лютого 1917-го Самійленко в Києві. Працював у міністерстві фінансів, згодом у міністерстві освіти, був директором Департаменту загальних справ. Відступали разом із Директорією: Вінниця, Станіслав, Тарнов. Брат Лесі Українки Михайло писав, що Самійленка стан дійшов до краю: напозичався, здав у заклад свій та жінчин одяг, ладен іти працювати двірником. Врятувала львівська «Просвіта»: дали родині притулок у садівничо-господарській школі, поет викладав географію та літературу. Молодша дочка була з ними, а старша десь на Східній Україні. На Великдень 1923 р. дружина раптом зникла. Виявилося, що старша донечка обізвалася: вона після голоду згасала від туберкульозу. Мати полинула до дитяти. А молодша дочка у лютому 1924 р під час пологів померла. 70-літній поет, хворий на саркому, поховав дочку і лишився з немовлям. Із Праги Самійленку вислав допомогу Михайло Косач, і поїхав Володимир до дружини на Схід.
У Києві на Володимира Самійленка очікував ще один удар: місяць тому померла старша дочка. Жив поет у Боярці, у сирому напівпідвалі.
12 серпня 1925 року його не стало.

ЕЛЬДОРАДО
Десь  далеко  єсть  країна
Пишна,  вільна,  щастям  горда,
Кожний  там  живе  щасливо  —
Держиморда,  держиморда.

В  тій  країні  люблять  волю,
Всяк  її  шука  по  змозі
І  про  неї  розмовляє  —
У  острозі,  у  острозі.

Там  усяк  говорить  правду
Непідкупними  устами,
Там  за  правду  щира  дяка  —
Батогами,  батогами.

Там  неправді  та  злочинству
Не  вважають  і  на  волос,
Там  злочинних  зараз  лають  —
Та  не  вголос,  та  не  вголос.

Там  уряд  "блюде"  закони,
Дба  про  всіх,  немов  про  рідних,
За  провинності  ж  карає  —
Тільки  бідних,  тільки  бідних.

Суд  там  скорий:  як  ти  винен,
То  зашлють  "без  проволочки",
А  не  винен,  то  й  відпустять  —
Без  сорочки,  без  сорочки.

В  тій  країні  всякий  може
По  заслузі  шани  ждати:
Там  за  те  хрести  й  медалі  —
Для  багатих,  для  багатих.

Там  тверезість  у  повазі,
Видно  скрізь  тверезу  спілку,
Всі  там  п'ють  самую  воду  —
Та  горілку,  та  горілку.

Там  всі  люди  роботящі,
Там  нарівні  з  мужиками
Всі  пани  працюють  щиро  —
Язиками,  язиками.

Там  велика  воля  слову:
Кожний  пише  все,  що  знає,
І  цензура  ліберальна  —
Все  черкає,  все  черкає.

Там  письменникам  за  працю
Сам  уряд  складає  дяку
І  з  тріумфом  їх  провадить
В  Сибіряку,  в  Сибіряку.

Там  говорять  по-французьки,
Не  то  значні,  а  й  лакеї,
І  пани  всі  мови  знають,  —
Крім  своєї,  крім  своєї.

Там  зібрались  всі  народи:
Москалі,  "хахли",  поляки,
І  живуть  вони  так  дружно  —
Як  собаки,  як  собаки.

Там  живе  племін  усяких
Престрашенна  мішанина,
І  за  те  той  край  зоветься  —
Русь  єдина,  Русь  єдина.

3  січня  1886
  ****************************
ДУМКА
(На  смерть  Трохима  Зіньківського)

О,  бідний,  бідний  краю  мій!
Як  мало  маєш  ти  надій;
Але  й  вони  одна  по  одній  —  все  зникають.
Твої  найкращії  сини
Або  живуть  для  чужини,
Або  як  вірні,  то  не  живши  помирають.
Нема  добра  з  дітей  твоїх:
Дарма  благі  заміри  їх,
Бо  наче  фатум  злий  нависнув  над  тобою.
І  тих,  хто  вірним  був  би  ввік,
Він  наче  загодя  прирік
На  скору  смерть  без  боротьби,  без  бою,
Щоб  не  лишився  ні  один,
Хто  б  захотів  твоїх  руїн,
Хто  б  захотів  тебе  з  занепаду  підняти;
Хто  б  щиру  працю  положив,
Не  боячися  ворогів
І  не  ждучи  за  подвіг  благородний  плати!..
Ох!  Не  багацько  тих  у  нас,
В  кого  святий  огонь  не  згас
І  в  серці  жевріє  незрадливе  кохання!
Чи  вже  ж  і  той  огонь  горить,
Щоб  тільки  блиснути  на  мить
І  освітить  собі  хвилину  погасання?!
І  смерть  бере  в  нас  силоміць
Їх  щирість  думки  й  серця  міць;
І,  замість  подвигів,  —  їх  доля  —  домовина!..
А  ми,  вже  поховавши  їх
Та  придивившись  до  живих,
Дізнаємо,  кого  втеряла  Україна!!!

2  липня  1891 
 ***************************
НА ПЕЧІ 
(Українська патріотична дума)
Хоч  пролежав  я  цілий  свій  вік  на  печі,
Але  завше  я  був  патріотом,  -
За  Вкраїну  мою,  чи  то  вдень,  чи  вночі,
Моє  серце  сповнялось  клопотом.

Бо  та  піч  -  не  чужа,  українська  то  піч,
І  думки  надиха  мені  рідні;
То  мій  Луг  дорогий,  Запорозька  то  Січ,
Тільки  в  форми  прибрались  вигідні.

Наші  предки  колись  задля  краю  свого
Труд  важкий  підіймали  на  плечі;
Я  ж  умію  тепер  боронити  його
І  служити,  не  злазячи  з  печі.

Еволюція  знАчна  зайшла  від  часів,
Як  батьки  боронились  війною,  -
Замість  куль  і  шабель  у  нових  діячів
Стало  слово  гаряче  за  зброю.

Може,  зброя  така  оборонить  наш  край,
Але  з  нею  прекепська  робота:
Ще  підслухає  слово  якесь  поліцай
І  в  холодну  завдасть  патріота.

Та  мене  почуття  обов'Язків  своїх
Потягає  служити  народу;
Щоб  на  душу  не  впав  мені  зрадництва  гріх,
Я  знайшов  собі  добру  методу.

Так  нехай  же  працюють  словами  й  пером
Ті,  що  мають  дві  шкури  в  запасі...
І,  розваживши  так,  я  віддався  цілком
Праці  тій,  що  єдина  на  часі.

На  таємних  думках  та  на  мріях  палких
Я  роботу  народну  обмежу;
Та  зате  ж  для  добра  земляків  дорогих
Я  без  мрій  і  хвилини  не  влежу.

І  у  мріях  скликаю  численні  полки
З  тих,  що  стати  за  край  свій  охочі,
Слово  ж  маю  на  те,  щоб  ховати  думки,
Якщо  зраджують  їх  мої  очі.

До  письменства  я  кличу,  -  звичайно,  в  думках,
Щоб  світило  над  нашою  ніччю,
Хоч,  на  жаль,  мати  книжку  народну  в  руках
Я  признав  небезпечною  річчю.

О  країно  моя!  я  зв'язав  свій  язик,
Щоб  кохати  безпечно  ідею;
Але  в  грудях  не  можу  я  здержати  крик
У  годину  твого  ювілею.

«Ще  стоїть  Україна!  Не  вмерла  вона
І  вмирати  не  має  охоти.
Кожна  піч  українська  -  фортеця  міцна,
Там  на  чатах  лежать  патріоти».

Слава  ж  нам!  бо  коли  б  дух  народу  погас,
Не  стерпівши  свого  лихоліття,
То  по  йому  хоч  зо  два  примірники  з  нас
Дочекають  нового  століття.

Слава  нам!  хоч  би  вмерла  Вкраїна  колись,
Її  слід  буде  легко  шукати:
А  щоб  краще  навік  ті  сліди  збереглись,
Буде  зроблено  з  нас  препарати.

1898
*****************************
 ПАТРІОТИ
Два  хлопці  укупі  стояли,
А  третій  дививсь  оддалі,
Як  ті  гаряче  розмовляли
Про  долю  своєї  землі.

Один  у  широкій  промові
Народні  права  боронив;
Він  докази  всі  наукові
По  пунктах  як  слід  розложив.

Народну  окремість  натури,
І  склад  особливий  думок,
І  давність  своєї  культури,—
Довів  він  усе  те  з  книжок.

А  другий  про  теє  доводив,
Як  дійде  народ  своїх  прав,
І  в  поступі  інших  народів
Він  місце  йому  показав.

Так  двоє  вели  язиками
Роботу  для  краю  свого,
Гукали  й  махали  руками,
Де  річ  вимагала  того.

А  третій  не  мовив  нічого:
Він  мовити  красно  не  міг,
Але  задля  діла  святого
І  жив  він,  і  в  землю  б  поліг.

Ті  двоє,  з  балачки  втомившись,
Веселі  собі  розійшлись,
А  третій  стояв  зажурившись
І  наче  дивився  кудись.

Але  він  не  тую  картину
Вбачав,  що  круг  нього  була;
Він  бачив  душею  Вкраїну
І  все  що  вона  добула.

Вбачались  йому  патріоти
Із  купою  слів  голосних,
А  поруч  мільйони  голоти,
І  темність,  і  вбожество  їх.

1889  р.
*********************************
УКРАЇНСЬКА МОВА

Пам'яті Т. Г. Шевченка

Діамант  дорогий  на  дорозі  лежав,—
Тим  великим  шляхом  люд  усякий  минав,
І  ніхто  не  пізнав  діаманта  того.
Йшли  багато  людей  і  топтали  його.

Але  раз  тим  шляхом  хтось  чудовний  ішов,
І  в  пилу  на  шляху  діамант  він  найшов.
Камінець  дорогий  він  одразу  пізнав,
І  додому  приніс,  і  гарненько,  як  знав,
Обробив,  обточив  дивний  той  камінець,
І  уставив  його  у  коштовний  вінець.
Сталось  диво  тоді:  камінець  засіяв,
І  промінням  ясним  всіх  людей  здивував,
І  палючим  огнем  кольористе  блищить,
І  проміння  його  усім  очі  сліпить.

Так  в  пилу  на  шляху  наша  мова  була,
І  мислива  рука  її  з  пилу  взяла.
Полюбила  її,  обробила  її,
Положила  на  ню  усі  сили  свої,
І  в  народний  вінець,  як  в  оправу,  ввела,
І,  як  зорю  ясну,  вище  хмар  піднесла.
І  на  злість  ворогам  засіяла  вона,
Як  алмаз  дорогий,  як  та  зоря  ясна.
І  сіятиме  вік,  поки  сонце  стоїть,
І  лихим  ворогам  буде  очі  сліпить.
Хай  же  ті  вороги  поніміють  скоріш,
Наша  ж  мова  сія  щогодини  ясніш!
Хай  коштовним  добром  вона  буде  у  нас,
Щоб  і  сам  здивувавсь  у  могилі  Тарас,
Щоб,  поглянувши  сам  на  створіння  своє,
Він  побожно  сказав:  «Відкіля  нам  сіє?!»

1885  р.
****************************


Немає коментарів:

Дописати коментар