07 травня 2015

Цікаве про А. Дімарова

«Письменник повинен бути в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити. Тим більше не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву», - заявив 90-річний письменник Анатолій Андрі́йович Дімаров і відмовився 17 травня 2012 року прийняти орден князя Ярослава Мудрого IV ступеня з рук
В.Януковича.
Здається, це один із небагатьох справді українських письменників, кому повезло з першого дня. Анатолій народився 5 (17) травня 1922 на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині. «Батько мій — Андронік Гарасюта — був так званим культурним хазяїном на Полтавщині. Мав сто гектарів землі, велику пасіку. До нього навіть iз сусідніх областей їздили вчитися, як хазяйнувати треба. Батька з ранньої весни й до пізньої осені я не бачив удома. Він навіть ночував у полі. Мав двох старших синів від першого шлюбу (дружина рано померла). Втрьох вони працювали, як прокляті. Коли батько одружився з моєю мамою, донькою священика, років на двадцять молодшою, вона народила йому ще двох синів — мене і молодшого брата».
Та коли серед ночі батька попередили, що вранці на нього чекає арешт, а на дружину з малими (трьох і шести років) – Сибір; життя круто змінилося. Виявилося, що з батьками Анатолію не повезло: тато – куркуль, а мати – попівна. Батька вранці розкуркулили: розтягли–знищили все, нічого не лишилося... Мати з синами втекла, потім мусила вдатися до хитрощів: переробила документи дітей на її дівоче прізвище та покійного вчителя Андрія Дімарова. Мати з того часу до останнього дня жила у страху за дітей, працювала вчителькою. «Після тієї страшної голодовки з 1932 на 1933 рік у селі, що нас прихистило, не лишилося жодної дитини — перемерли всі. Всіх учителів звільнили, бо нікого вчити було. Ми вирушили на Донбас, де мамина cтарша сестра вчителювала». «В дитинстві мій розум складався з двох половинок: одна під партою обов’язково читала якусь книгу, а друга – слухала учителя і теж сприймала». Особливо Толик любив літературу про мандри. У другому класі Дімаров застудився в зимній річці й оглух на праве вухо. Та це не завадило інваліда одразу ж після випускного у 1940 році мобілізувати. Воював на Південно-Західному фронті з 26 червня 1941 року. 17 липня 1941 року німець під ноги Дімарову кинув гранату. Важко поранений юнак довго лікувався. Потрапив до окупації, був командиром партизанського загону. Той загін складався з Дімарова та чотирьох бійців, але й вони відзначилися: зупинили карателів, які йшли на Холодний Яр. Коли ж прийшли «визволителі», зібрали всіх чоловіків від 16 до 60 років, дали по півцеглини і — «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо на окупованій території були. 500 душ вигнали на кригу водосховища під вогонь німців, позаду сиділи смершівці з нацiленими у спину українцям кулеметами... «Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив. Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту — мов заціпило. Вважаю, що після Голодомору це було друге зумисне винищення українського народу! Життя нашого солдата нічого не було варте. І коли Жукова запитали, як будемо переправлятися через Дніпро, плавзасобів же нема, він відповів: «По хохлам пройдьом!». Коли років п’ять тому я лежав у шпиталі й мені принесли медаль Жукова, я її пожбурив: цього гада не носитиму!» Після чергового поранення був остаточно звільнений з рядів Радянської армії.
У 1944 році А. Дімаров переїхав до Луцька, де прожив шість років, працював у редакції газети «Радянська Волинь». Набачився такого, що одразу ж став націоналістом.
Та життя є життя.  Хотілося попарубкувати, напитися волі, але у Луцьку А. Дімаров познайомився зі своєю майбутньою дружиною, вчителькою Євдокією Федорівною Лубинець, і теща хутенько їх одружила. У злагоді вони Сергія породили та все життя в Києві на Печерську прожили. У 1949 році Анатолій Дімаров видав першу книгу оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950-1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. Горького в Москві, у 1951-1953 рр. – у Львівському педагогічному інституті, у 1953-1956рр. – у Вищій партійній школі у Москві. Закінчив навчання та працював редактором у видавництвах. Анатолія Дімарова прийняли до Спілки письменників за рекомендаціями М. Рильського, П. Тичини та Л. Новиченка.
Книга «Болю і гніву» була удостоєна Державної 1981 році премії ім. Т. Шевченка. Після критики роману «І будуть люди» настав тяжкий період у житті письменника, коли доводилося жити на зарплатню дружини, бо йому не давали жодної можливості працювати.
Шукаючи роботу поза літературою, Дімаров пішов у геологи; побував на Кавказі, Тянь-Шані, Алатау, Уралі, Забайкаллі, Памірі. Захопився збиранням напівкоштовного каміння, почав творити власні картини в камені, написав книгу «Поема про камінь».
«Після того як Україна стала незалежною (хоча, вважаю, вона умовно незалежна, бо яка то незалежність, коли інформаційний простір на 90% російськомовний?), я жодної копійки гонорару не одержав». 15 років жили на хуторі Мохнач на Черкащині, вели господарство, годував їх власний город і те, що сіяли пшеницю.
92 роки прожив лицар-письменник, упокоївся 29 червня 2014 р. о 4:30 ранку.


                                              * ************* *
Хобі Анатолія Дімарова — колекціонувати каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше булиАла-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам'яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліківі сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Дімаров творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.

Немає коментарів:

Дописати коментар