Поетична 5-хвилинка з Є. Гуцалом

В посушливе літо — в душі чебреці вигоряють, 
в душі чебреці вигоряють, і в'януть в душі полини. 
В посушливе літо — у серці гвоздики конають, 
й зривається з уст, мов молитва, загублене ім'я весни.

В посушливе літо — в душі надвечірні пожежі, 
в бушовисько їхнє птахи надвечірні летять, щоб згоріть. 
В посушливе літо — я серцем тобі лиш належу 
і спрагу любові й страждання лиш ти мені можеш втолить.

В посушливе літо — блакитні в душі небокраї; 
блакитні пустелі, де вівцями вовняне майво біжить. 
В посушливе літо — тебе, наче зливу, чекаю, 
чебрець і полин у душі прагне квітнути і зеленіть…

*********************************

У дереві кожному скрипка, говорять, живе, 
у дереві кожному скрипка живе і співає. 
Спинись і послухай, як скрипка до себе зове, 
спинись і послухай, як скрипка тобі промовляє.

Та скрипка зросла з насінини колись навесні, 
вона брунькувала і бростю вона дивувала. 
Не соки пила із землі, а майбутні пісні, 
зелені, як рута, і сині, як небо, хорали.

Музична снага їй дівочий вигонила стан, 
снага, що зрідні лиш безсмертній сназі Страдіварі, 
снага, що з граніту у прірві, бува, пророста, 
снага, що завжди із натхненним безумством у парі.

У ночі травневі скрипкове зелене гілля 
цвіло солов'ями, світилося шалом пташиним,— 
і вічним органом здавалася вічна земля, 
що в космосі лине на крилах слабких, солов'їних.

А в ночі осінні скрипкові пожовклі листки 
спадали, мов ноти, міняючи всю партитуру, 
був запах опалих мелодій терпкий та гіркий, 
цей запах опалих мелодій приносив зажуру.

На зиму ледь-ледь затихали чотири струни, 
ледь-ледь затихали її серцевинні октави,— 
і скрипка біліла під місяцем в небі ясним, 
і скрипка біліла під сонцем у небі яскравим.

О скільки скрипок у цім світі дерева таять 
і ревно від ока стороннього оберігають! 
Ростуть не гаї — то скрипкові оркестри стоять, 
шумлять не ліси — то скрипкові оркестри лунають…

*********************

Лежачий камінь у траві лежить. 
Вода під камінь, кажуть, не біжить.

Лежаче в цього каменя життя. 
Отож, лежачі в нього почуття.

Лежача в цього каменя душа, 
нікуди в світ вона не поспіша.

Лежачий спокій. І лежачий біль. 
На нім лежача виступила сіль.

Лежача пісня. І лежача честь. 
У каменя лежачі мрії єсть.

Лежача пісня. І лежача честь. 
про те, що він лежить отут віки.

Лежача гордість! І лежачі сни. 
Лежачі в цього каменя сини.

Сини лежачі теж завжди лежать 
й життям своїм лежачим дорожать.

Лежачий камінь у траві лежить. 
Лежачий камінь завжди буде жить.

***********************

Рятуємо чисте повітря. Рятуємо воду — 
в морях. В океанах. В малих і великих річках. 
Рятуємо рідкісних птахів — не всі ще породи, 
а ті, що зникають в полях, у лісах, у лугах.

Рятуємо злаки. А потім рятуємо квіти. 
Рятуєм світанки — від кіптяви, гару й димів. 
Рятуємо тишу, щоб в тиші мовчати й радіти. 
Рятуємо вулицю від голосних двигунів.

Рятуємо землю. А також рятуємо небо. 
Рятуємо мрії. Кохання солодкий мотив. 
Рятуємо ніжність… Від кого рятуєм? Від себе. 
Поки ще не пізно і можна хоч щось зберегти…

************************************

Ти — віра й надія.

А може, жар-птиця, 
що тільки ввижається, мариться, сниться? 
Що тільки палає у пітьмі ночей, 
і брови летять над морями очей!

Ти — ласка, 
ти — ніжність, 
ти — втіха, 
ти — щастя. 
Ти — мука, яку перебути не вдасться. 
Ти вічна загадка — й солодка розгадка. 
А може, ти вигадка, 
може, ти згадка?

Я ревно ридаю. 
Я палко молюся. 
Я серцем у серце твоє переллюся. 
Я зір свій у зорі твоєму втоплю, 
бо сумно, 
бо гірко, 
скорботно люблю! 
Ти — пристрасть, яку я не вип'ю ніколи. 
Ти — радість моя, що зріднилася з болем. 
Ти — слово, народжене серед ночей…

І брови летять над морями очей!

**************************************

Ти — мов галактика. До того ж — чорноброва. 
Ти — мов галактика. До того ж—у вінках. 
Така близька у кожнім своїм слові — 
й така у кожнім слові неблизька.

Так добре йти весняними лугами! 
Ген марево на обрії курить. 
Мільйони років світлових між нами, 
спресованих в одну коротку мить.

Таки нешвидко долинають вісті — 
вгадати їх не зможе і звіздар. 
Ти — мов галактика… І споконвічна відстань… 
Ти — мов галактика… І споконвічний чар…

Цвітуть луги. Цвітуть рожевим, білим. 
Цей світ — як луг — не можна не любить. 
Твоє до мене світло долетіло, 
моє ж до тебе, видно, ще летить.

Ти — мов галактика. До того ж — чорноброва. 
Ти — мов галактика. До того ж—у вінках… 
Колись моє почуєш щире слово, 
яке летить у світлових роках…

***********************************

Де ти, хато бабина стріхата? 
Де твій бовдур в сажі, чи димар, 
що курівся димом волохатим 
до осінніх чи зимових хмар?

Де ти, хато, польовий причілку, 
в жовту глину вмазане вікно, 
у яке ясна вербова гілка, 
наче пташка, билася давно?

Де ти, хато, де поріг дубовий, 
що лежав, нікуди не спішив, 
до якого місяця підкову 
я, на жаль, в дитинстві не прибив?

Де ти, хато з вогняною піччю, 
що завжди ділилася добром, 
що всміхалась золотим обличчям, 
материнським гріючи теплом?

Там колись цвіла моя голівка 
пелюстками радощів і мрій... 
Де ти, хато, глиняна долівко, 
дерев'яний сволок угорі?..

***********************************

Хто де живе, а я — у неба дзвоні, 
мій дім — це є вселенський неба дзвін! 
Я народивсь у дзвоні — і до скопу 
мені за дім служити буде він.

Живу у дзвоні, наче у геєні, 
живу в пекельній музиці його, 
і сам я став мов музика вогненна, 
і сам я обернувся на вогонь.

І сам лунаю у небеснім дзвоні, 
із ранку аж до вечора звучу: 
лазурним сяйвом, пурпурним, червоним 
від обрію до обрію свічу.

Живу у дзвоні неба — нині й прісно, 
чи ще комусь щастило так в житті? 
Моє життя у дзвоні — наче пісня, 
яку вогонь співає в забутті…

*******************************

Як добре жити при свічках каштанів! 
Ярцвіт-яранка світить по садах. 
А по лісах присвічують шафрани, 
і завербляник світить по річках.

Як добре жити в сяйві анемонів! 
Боза коральна — мовби жовта гать. 
Агави дивна мерехтить корона, 
й корони маків, наче кров, горять.

Як добре жити в спалахах будянок, 
що не згасають і в осінній час!.. 
Всміхаються русалки деревляні, 
й волові очі дивляться на нас…

Як добре жити під брусничні дзвони, 
під вересу блідо-рожевий спів, 
і наслухать тройзілля білі тони 
і сині обертони синяків!

Як добре жити — світить цвіт шовковиць, 
і конич дикий полум'ям горить. 
І тернослив терновим каже словом 
про те, як добре в цьому світі жить!

РОЗУМІННЯ

Мене п'янить природа, як вино, 
пробуджує в свідомості прадавнє. 
…бо квітка ця — сльоза, яку давно 
зронила на валу княгиня Ярославна.

З природою найліпше навзаєм: 
слід за любов платити їй любов'ю. 
…бо зараз я схилюсь над ручаєм, 
нап'юсь з долоней предківської крові.

З природою — одвіку й на віки, 
не підкорить її і не змінити. 
…бо листя шелестить, немов думки, 
яких ніколи нам не зрозуміти.

© Є. Гуцало