25 листопада 2017

Пам'ять серця: Голодомор


БІЛЯ МГАРСЬКОГО МОНАСТИРЯ

На  цій  горі,
             на  пагорбі  печалі,
Де  все  болить  -
             від  квітки  до  хреста,  -
Ідуть  дощі  вдовиними  плачами...
На  цій  горі,
         на  пагорбі  печалі,
Німіє  слово  і  мовчать  уста.
Гірка  сльоза  пече,
               як  сіль  чумацька.
Стоять  в  жалобі  схилені  Лубни.
І  монастир  -  як  оберіг  козацький...
І  дзвін  вола  безмовно:
                         "Пом'яни!"

Страшне  число
                   у  нелюдській  напрузі.
Пропалює  світи  до  глибини:
У  тридцять  три  розіп'ято  Ісуса.
У  тридцять  третім  на  земному  прузі
Розіп'ято  мільйони  без  вини.

Ми  відспівали  їхні  чисті  душі.
Вони  нас  не  спалили  у  клятьбі.
Вони  -  простили.
                 Але  пам'ять  душить:
Чи  маєм  право  ми
                         простить  собі?

...На  цій  горі,
           на  пагорбі  печалі,
З  небесної,  святої  чистоти
Ідуть  дощі  вдовиними  плачами.
Спадає  плащаницею  мовчання.
І  тільки  дзвін  волає:
                         "Не  прости!" 
© Б. Олійник


              Голодомор
Голодна смерть, напевно, найстрашніша.
Вона повільна, довга і тяжка,
Жахлива і пекельна, найлютіша,
Бо зводить з розуму й така тривка...
А це ж було... І ніде правди діти,
Що заподіяли цю смерть більшовики.
Дорослі мерли, старики і діти —
Це геноцид кривавої руки.
Щоб наш народ нескорений здолати,
Що прагнув волі і в борні стояв.
Його рішили в чорнозем загнати,
Щоб голову вже більше не підняв.
Вмирали сім’ї, вимирали села...
Бо все забрали, що народ зростив.
Статистика доволі невесела...
Мільйони більшовицький кат згубив.
А ті, хто вижив, будуть пам’ятати,
Як голодом морили чесний люд.
Бо ж пам’ять у народу не забрати...
Й не знищити, не змити, наче бруд.
Вона передалась нам генетично,
Й живе у нас завжди з маленьких літ.
І буде жити в Україні вічно,
То ж  хай про це почує цілий світ!



Немає коментарів:

Дописати коментар